- Перезавантажити сторінку
Одразу скажу, що я ніколи не вживав психотропних речовин (окрім алкашки і то трошки і давно), хіба шо двічі траву курив у школі. Також у мене немає явних психічних відхилень. Маю дозвіл на зброю, права та документ взамін військового квитка (комісований по віку) – всі ці квестові предмети я заполучав із проміжком 2-3 роки і всі вони потребували проходження психіатра. В останнього до мене претензій не було.
Втім у мене є цікавий психоделічний досвід. І шо характерно він пов'язаний із сном.
Перший випадок ставсі десь у 22-23 роки, у цей час мав певні мінорні психологічні проблеми, характерні для цього періоду в житті. Кінець навчання у вузику, з'їжжав від батьків, шукав роботу і все таке. Стресував, коротше. Так от через це мені іноді снилися жахи, нічого особливого, просто всяка напряжно-стрьомна параша. Але один з таких снів дуже запам'ятався.
Суть була в тому, шо я опинився в пустій батьківській хаті. Там було темнувато, тому я увімкнув світло, але лампочка не загорілася. Тоді клацнув вимикачем із силою і моя рука провалилася в стіну. Точніше вона не провалилася, а стала частиною стіни, чи іншими словами міжкімнатна стіна, стала частиною мене. Замість лівої руки я фізично відчував стіну, її рельєф, шпалери, проходну температуру, тощо.
Через пару секунд, я "роз'єднався" зі стіною і зрозумів, що сплю. Я десь півхвилини побігав по порожній квартирі, із дивними відчуттями (хотів прокинутися, але також було цікаво усвідомлювати що я сплю, типу як у віртуальній реальності). А потім задумався над тим приколом із стіною та подумав що ж у сні й можу бути ким завгодно, хоч котом.
Я звернув увагу на топологію свого тіла, усвідомлюючи, що "віртуальні" кінцівки це лише проекція мого розуму і тоді моє тіло ніби як розтало. Я десь на півсекунди перетворився на тьмяно сяючу кулю світла і одразу подумав що це якось дуже банально, на рівні спецефектів з фільмів 80-х. Після чого "куля" (яка була мною) згасла, батьківська хата теж зникла.
Була лише темнота без світла, звуків, запахів і т.п. Але це не було щось таке типу темного безмежного космосу. Ні, там не було ні меж, ні простору як такого. Це шось типу тої чорноти яку "бачиш" із зав'язаними очима, хоча це не точний опис. Просто було деяке "ніщо" і я. При чому, я теж просто існував без форми чи місця у просторі (якого не було). Такий стан тривав десь секунду максимум, після чого я перестав існувати.
Це дуже складно описати словами, просто ж є якесь відчуття "існування". І воно вимикається, а потім вмикається знову. Це мабуть схоже на те як перезавантажується ПК: спочатку гасне Вінда, потім монітор, потім зупиняються кулери, а вже за якусь мить кулери вмикаються знову. Так і тут, я зник, причому абсолютно. Звісно ж своє "неіснування" я ніяк не відчував, як час який пройшов. Але коли я з'явився знову, то мав стійке розуміння, що мене не існувало і з чим розумінням я прокинувся, трошки охуїваючи з того всього.
Другий мій схожий досвід був простішим. На початку, карантину я повернувся в рідне місто, в хату до батьків (ні не ту що зі сну, за цей час батьки переїхали в іншу оселю), все одно з дому тепер працюю, трохи грошей з економлю. Так от, кілька місяців тому, на вихідних я заснув у день. Такий, знаєте, "важкий" денний сон без сновидінь, після якого лише тяжче стає фізично. І мене розбудила мамка, але мабуть мій мозок трохи по конченому став пробуджуватися.
Бо я ніби як і прокинувся, але це був не зовсім я (здається це називається деперсоналізація). Тобто був такий собі чувак, він який сидів на дивані і його біографію та спогади я добре знав, і цим чуваком я якби як "керував" із середини, але саме якесь умовне "я" з ним не асоціювалося. Точніше, оте "я" не асоціювалося ні з чим і в певному сенсі воно не існувало. А щє точніше, воно починало існувати, як зображення яке проявляється на старих фотографіях. І чим більше "я" "проявлялося", тим менше було відчуження до чувака на дивані. Поки за 3-5 секунд, я не прийшов до норми. Цей досвід "неіснування" певним чином відрізняється від першого подібного досвіду. Бо тоді було щось на рівні вимкнулося/увімкнулося, а цього разу увімкнення було поступове, від миті коли ти усвідомлюєш що тебе щойнобне існувало (як і в перший раз), потім споглядаєш тіло-яке-сидить-на-дивані і згодом починаєш асоціювати себе з ним. Але це не так, що типу деяке "я" "вселяється" в тіло. Ні, вони типу як "проявляється" чи "зароджується" (ріл, складно це словами пояснити) цілком в середині "тіла".
Якось так. Питайте свої відповіді.
Inb4: Якихось особливих мудростей чи потойбічних знань я не осягнув. Але перестав боятися смерті, звісно що досі переходжу вулицю на зелене світло і т.п., але сам факт що колись вмру мене (вже) не жахає. Я двічі "неіснував" і це було не страшно.
Алсо, в кого є подібні сторі, пишіть сюди. Тільки якщо можна без прохолодних байок про те, як хтось обісрався під кислотою.
Ну і взагалі, шо думаєте про цю тему?
Заходиш на сторінку з бажаною аудіодоріжкою і натискаєш "F12" на клавіатурі. Там обираєш вкладку "Network". Далі натискаєш на обведені кнопки за вказаним порядком.
